Главная  |  Новости  |  Интервью, TV, пресса  
   

ВИСОКИЙ ЗАМОК 20 березня 2003 року. Коли мовчить "золотий акордеон"

ИГРАЙ. МУЗЫКАНТ!

 

Ян Табачник:

"Якби мене змушували очолити український шоу-бізнес, я покінчив би життя самогубством"


- Яне Петровичу, в одних людей більш вдало складається перша половина життя, в інших - друга. Ви, схоже, належите до других...

 

- Я до такого розподілу ставлюся досить скептично. Професія музиканта перед бачає величезну працю протягом усього життя. Я - типовий трудоголік. А щодо першої і другої половини життя, то можу впевнено сказати лише одне: якщо ти свою купу не з'їв у першій половині життя, то з'їси її в другій. Обов'язково! При найкращому плині твого життя.


- Ви свою... свій пуд Солі вже з'їли?


- Так. Я покинув дім хлопчиськом, у 16 років. І об'їздив країну від Сахаліну до Карпат, від Кушки до Діксону. Був у добрих компаніях і в поганих, але те, що було закладено батьками, оберігало мене від помилок. Я виріс у Чернівцях, я ж "западенець" аж до кісток, адже мої батьки народилися і виросли на Західній Україні. Вони розмовляли, читали і писали п'ятьма мовами.


- Ви багато їздили не тільки по "одній шостій суші", а й по всьому світу. Чи можете сказати, чим ми передовсім відрізняємося від жителів благополучних країн?


- У них інша реакція на успіх іншої людини. Пересічний європеєць чи американець, який отримує три з половиною тисячі доларів на місяць, дивлячись на багатого співвітчизника, говорить: молодець, зумів-таки домогтися, і я теж буду прагнути цього, я ще покажу, на що здатний. У них немає заздрості, є захват від людини, яка показала приклад.


- Так і у нас не всі заздрять...


- Я теж, між іншим, не заздрив нікому ніколи. Був свого часу поруч з Володею Івасюком, з Назарієм Яремчуком, і хоча вони відбулися раніше, ніж я - ніколи їм не заздрив. Хоча я був теж талановитим хлопцем. Але мені постійно доводилося кого у чомусь переконувати, перш ніж став тим, ким став. І багато працювати, поки почав заробляти пристойно.


- Скільком людям ви можете сьогодні дати роботу?


- Я один даю десятьом робочі місця. Років зо два вже не займаюся колективом. Але моя група "Новий день" була єдиною групою в цій країні, в якій всі мали квартири - завдяки Яну Табачнику, де у всіх були звання заслужених - завдяки Яну Табачнику, і всі були одягнені-взуті, нагодовані, при студії, при інструментах... Іншої такої групи в Україні не було, немає і не буде найближчим часом. Це я вам кажу.


- Яне Петровичу, ви свої руки бережете?


- Сьогодні я намагаюся більше мозок берегти... На все свій час. Неможливо грати все життя, тим більше на такому важкому інструменті, як акордеон. Граю стоячи, тримаючи інструмент вагою 21 кілограм. У мене спина болить - просто не витримую. Але я собі не міг відмовити у задоволенні кілька місяців тому зіграти з оркестром. Це був живий джазовий концерт із бендом. Хочу залишити про себе спогад як про музиканта. І це була моя лебедина пісня.


- Ви той концерт називаєте лебединою піснею?


- Ну, нехай однією з них. Після того концерту замовкли навіть мої недоброзичливці. Сумніваюся, що хтось з музикантів може повторити подібне.


- За яким принципом ви вибираєте музику, яку граєте?


- За одним - вона має подобатися мені. Я сам написав багато музики для акордеона, чимало пісень, що співають Гурченко, Кікабідзе, Кобзон і мої колективи співали. Але я ніколи не вважав себе композитором.


- А чому?


- Я насамперед професійний музикант. Для мене композитор - це Бах, Бетховен, Моцарт, Лисенко. А більшість нинішніх - це не композитори. Сьогодні в Україні є тільки один солідний композитор - Ігор Поклад. Є ще Мирослав Скорик. Був нині покійний Іван Карабіц. Це серйозні хлопці. Я кажу про своє покоління. А великий Івасюк? Ніхто дотепер не зміг повторити те, що зробив він. Я ж зробив інше: створив програму "Маю честь запросити!". Мені вдалося зробити десять програм у країні хаосу, у країні "беспредєла". От цим пишаюся. А ще тим, що я - акордеоніст, що завзято тягнув цей інструмент, і без мене він, можливо, вийшов би у тираж.


- В останньому інтерв'ю Володимир Мулявін сказав: "Я все життя віддав Білорусії, а моє лікування в Москві оплачують Кобзон і Табачник...".


- Я не хотів би на цьому акцентувати, але якщо ви вже запитали... Я до Володі прекрасно ставився. Він приїжджав до мене на програму "Маю честь запросити!". У нас були настільки добрі стосунки, що та аварія, в яку він потрапив, стала трагедією і для мене. Кращого вокально-інструментального ансамблю, ніж "Пісняри", у цій країні ніколи не було. Жоден російський чи український ансамбль за звучанням, за вокалом не міг перевершити "Піснярів". У чому була геніальність Мулявіна? Він зумів зробити шлягером національну музику. Не можна під свої інтереси підганяти національну ідею! Коли сьогодні у нас намагаються наздогнати західний саунд, але співають при цьому українською мовою, - виходить бозна-що. Не можна взяти голову від корови, хвіст від кози, сідло від коня - і поєднати все це одне з одним. Українська мова напрочуд співуча, вона має свою музику, не можна до неї чіпляти чуже. Чому пісні Івасюка лягали на серце і на слух? Тому що він робив національну музику шлягером. А.багато нинішніх пісень не зачіпають взагалі. Недарма великий естет і інтелігент Анатолій Солов'яненко волів виконувати оперні арії італійською мовою. Тому що вони були написані італійською мовою.


- Чи доводилося вам чути про те, що важко пробитися нагору в українському шоу-бізнесі, тому що існують клани Рибчинського, Табачника і таке інше?


- Брехня! У Табачника клану немає. Я не продюсую навіть власну дружину - Таню Недєльську. Категорично! Клану Яна Табачника немає, тому що я завжди стояв окремо. Я не зараховую себе До української естради - тому що мене давно відрахували звідси: я вже 15 років працюю на міжнародному ринку.
Хіба піді мною телебачення чи преса? Хіба я можу когось показувати чи ні, про когось писати, а про когось - ні? У мене є тільки моя програма. І мені ніхто не може дорікнути в необ'єктивності. Із Західної України я запрошував на свою передачу Івана Поповича, Оксану Білозір, Руслану, братів Яремчуків... Нещодавно на передачу до Москви я запросив усіх як людина, яка поважає народ, серед якого живе, і свою країну, якій щиро відданий.
Після цієї передачі я собі сказав: більше не роби цього, запроси п'ятьох осіб, і досить. А інші нехай сидять перед телевізором. Це моя програма, а не державна, а те, що до неї причепили Дні України в Росії, то я не мав потреби в цьому. Я для своєї батьківщини роблю більше, ніж ті, хто вміє тільки багато говорити. І якби сьогодні мене благали або примушували очолити український шоу-бізнес, я б покінчив життя самогубством. Тому що я профі і халтури не дозволив би.


- Яне Петровичу, ви дуже демократичний голова родини. Скажіть чесно, не намагалися заборонити дружині зніматися вагітною в оголеному вигляді?


- Я старомодна людина у стосунках з жінкою. Жінка відповідає перед своєю родиною, перед честю свого чоловіка і перед честю - у цьому випадку своїх синів. Таня, маючи таку красиву зовнішність, мала право зробити цю фотосесію. І вона зробила це красиво, а не для того, щоб когось здивувати або епатувати. Я сказав якось дружині: хочеш співати -співай, якщо тобі судилося стати зіркою - ти нею станеш. Якщо ні - що б ти не робила, цього не станеться. Але спробуй, поки в тебе є такий чоловік, як я, який може забезпечити родину, просто співати для свого задоволення. Тому вона ніколи не працюватиме в нічних клубах, як інші співачки...


- Чиєї заслуги більше - вашої чи Тетяниної - у тім, що вона так щиро може говорити про свої почуття до вас?


- Це більше питання до Тані. Ми як пара з великою різницею у віці - не виняток. Є чимало красивих прикладів - дуже юні дружини були у Чапліна, у Тютчева... Основа таких стосунків - взаємоповага. Якщо дружина поважає чоловіка - він іде вулицею, і камені його поважають. У нас з Тетяною гарна добра родина. У нас троє дітей - це мої єдині діти, інших не було. Старшому, Петру - 6,5 років, Павлику - 1 рік і 10 місяців, а молодшому, Михайлові - лише кілька місяців.


- Часто можна почути, що дітей треба виховувати так, як це роблять євреї: говорити дітям, що вони розумні, що багато чого в житті досягнуть...


- Мало вірю в єврейську обраність. Я інтернаціоналіст, у мене в родині були і євреї, і румуни, і українці. Якщо дитина дурна, то скільки б батьки не говорили про її винятковість, незалежно від національності - нічого не допоможе. Інша річ, що слід ставитися до своїх дітей гідно, а не так, як дуже часто в нас прийнято. Я сам з дуже бідної родини, але мене батьки виховали в чесності й добрі. Головне у вихованні дітей - навчити їх , щоб вони змогли жити в суспільстві, щоб вони могли спілкуватися з людьми, поважати їх. Ніщо в житті не змогло штовхнути мене на підлість, ніщо не змогло збити на манівці, тому що все краще і сильне, що в мені є, заклала моя мама.

 

Розмовляла Галина ВДОВИЧЕНКО. Київ-Львів.

 
 
Разработка сайта: FloMaster studio