Главная  |  Новости  |  Интервью, TV, пресса  
   
"ЕКСПРЕС". 6-13 БЕРЕЗНЯ 2003 РОКУ

ЯН ТАБАЧНИК НЕ ЗНОСИТЬ "МЕНТІВ" ТА ВІДЕОКЛІПИ

Телебачення так увійшло в наше життя, що уявити без нього свій день просто неможливо. Мій співрозмовник, народний артист України Ян Табачник, зумів коротко і влучно дати характеристику всенародного захоплення: як було колись, що маємо сьогодні і яким мало б стати національне телебачення завтра.

Нині телевізор замінив людям друзів, рідних, сусідів, витіснив глядачів з кінотеатрів, стадіонів та концертних залів. Навіть з'явилася специфічна хвороба: не читаючи телепрограми, люди просто перемикають канали.

Лякає й те, що нам показують. Крім жахіть, крові, насильства, здається, нічого іншого й немає у житті людей на початку третього тисячоліття. Як артиста, Яна Табачника бісить те, що національне телебачення влаштувало справжній геноцид українських артистів...


- Чи пригадуєте, Яне Петровичу, коли у вашій сім'ї з'явився перший телевізор?


- Перший раз телевізор я побачив набагато раніше, ніж він з'явився у нашій сім'ї. Мої батьки не були настільки багатими, щоб купити собі телевізор. Мені було вже років дванадцять, коли таку розкіш принесли до квартири.
Пам'ятаю, і коли з'явився у нас перший холодильник. Це була велика подія. Тепер діти народжуються, і всі ці речі навколо них уже звичні. Я ж пригадую навіть праску, яку наповнювали розпеченим вугіллям.
Моє дитинство припало на середину XX століття. А про що я міг мріяти, якщо виріс у бідній сім'ї, де все з'являлося набагато пізніше, ніж в інших? У нас був нормальний телевізор - не той, уже з маленьким екраном і радіолою, яких називали комбайном. До малоекранних же телевізорів додавалася приставка, яка наповнювалася водою - для збільшення розмірів екрана.
Згодом ті, що хотіли мати кольорове зображення, могли докупити собі триколірну плівку, яку чіпляли на екран. Але настав час, коли я вперше побачив справжнє кольорове зображення. У маленькій однокімнатній квартирі перші радянські кольорові телевізори займали мало не півквартири. А згодом дожив до тих часів, коли й сам почав з'являтися на голубих екранах.


- Зате в ті часи сходилися сусіди, щоб разом переглянути передачі, а потім обговорити їх.


- Так було повсюдно. Сходились на фігурне ковзанярство, хокей, КВН, світові чемпіонати з футболу, коли грало київське "Динамо", на похорони космонавтів - Гагаріна, Комарова, інших. А як усі гуртом переглядали "Сімнадцять миттєвостей весни" зі всенародним улюбленцем Штірліцом!
Потім почали народжуватися анекдоти про телевізори. Найдотепніші серед них військові. Наприклад, вислів з наказу командира: "За півгодини до програми "Час" ввімкнути і прогріти телевізор". І так було, адже лампові телевізори треба було прогрівати. Чи ще такий анекдот. "Можна подивитися телевізор?" - питають солдати командира. "Дивіться! Але не вмикайте!" - відповідає командир.
Мабуть, тоді був золотий час Радянського Союзу, бо люди мали нагальну потребу одне в одному. Двері помешкань були навстіж відчинені і спокійно можна було зайти до будь-якого будинку і квартири, однак крадіжок було набагато менше, ніж тепер.
А чим більше з'являлося телевізорів, тим менше гуртувалися сусіди. Тепер двері зачиняють на сім замків, і сусід роками може не знати і не вітатися з тим, хто живе поруч. І телевізор дивитися до себе ніхто не кличе. Втрачається те святе, людське, добре, що було в нас.


- Чи пам'ятаєте, коли вас вперше показали по телевізору, і які були враження від побаченого?

те які вони були у моєї мами! Вона сказала: "Вчора Яшу показали по телевізору, півміста його бачило, другій половині розказала про це я" (Сміється).


- У радянські часи було лише дві телепрограми...


- Це був зовсім інший час. Якби тоді показали національний хіт-парад України, то довелося б розстріляти весь уряд разом зі Щербицьким. (Сміється). Я трохи перебільшив. Але колись кожне сказане слово, кожен показаний кадр проходив особливу цензуру. Те ж, що транслюється нині, не витримує ніякої критики! Якщо вранці при комуняках звучала класика і співали Гнатюк або Мокренко, це означало, що помер хтось із ЦК.


- Нині ж телеканалів багато, а дивитись, як це не парадоксально, нема що...


- Тепер, коли джина випустили з пляшки, говорити про це пізно. Як це розкрутити у зворотний бік, сказати важко, але робити це треба, і якнайскоріше. Духовна культура відійшла, як колись ренесанс, бароко і лицарство. Я б радив повернути патріотизм і любов до своєї країни.
Та говорити про любов - зовсім не означає любити країну. Лжепатріотизм нині перемагає. Перш за все на справжній любові до батьківщини повинна виховуватися молодь. Має бути ідеологія національної гордості та поваги до громадян. Ви подивіться, що показують, наприклад, на новорічні свята по рідному телебаченню - все чуже. Зате обливають брудом Яна Табачника. Мовляв, усе він робить погано. А ви назвіть мені того, хто зробив краще? Хто більше від мене за ці роки показав українських артистів у нормальних програмах?
Нині національне телебачення влаштувало справжній геноцид своїх артистів. Я не маю на увазі себе. Мене не хвилює, показують Яна Табачника чи ні. Я не підвладний ні їм, ні їхнім брудним традиціям. І платити за кожен показ по 50 доларів не збираюся...


- Ви відзняли і записали десять передач із циклу "Маю честь запросити". Чи під силу зробити продовження десь за кордоном?


- Без надмірної скромності скажу, що при потребі мої зв'язки і мій авторитет у світі як людини і як артиста допоможуть мені провести зйомки в Німеччині, Америці, Ізраїлі, Австралії чи ще десь. Я єврей, але український. І всюди гордо виступаю під жовто-синім знаменом. Я належу Україні, де народився і виріс. Думаю, що десятою передачею цикл не закінчиться, може, вдасться зробити десятий ювілей у США чи Англії.


- Ваша дружина - запорізька козачка, а дітей ви назвали українськими іменами - Петро, Павло і Михайло...


- Те, чи українські це імена, під великим знаком питання. Імена належать людству, а не певній нації. Не можна сказати, що святі Петро і Павло були українцями і належали православній чи греко-католицькій релігії. Але імена ці дуже популярні серед українців. До слова, вони несуть добру енергетику. Та й наймолодший мій син, Михайло, нестиме певну відповідальність. Адже архистратиг Михайло зображений на гербі нашої столиці, він - покровитель Києва.


- Ви любите дивитись телевізор лежачи?


- У нас інколи з'являються такі повідомлення, що доводиться слухати їх і стоячи. (Сміється).


- Чи можна говорити про професійність українського телебачення?


- Якщо його послухати, то воно - найкраще у світі, неперевершене. Якщо ж подивитись його, то виникає цілком протилежна думка.


- Та все ж цікаво, на якому каналі зупиняєтеся найчастіше?


- Хворобі перемикання каналів я також підвладний. На щастя, є такий канал, який можу дивитися у будь-якому настрої, посеред дня чи ночі. На каналі "Discovery" є прекрасна програма "Планета тварин". Вона затьмарила мені все інше. Сини ж мої дивляться мультики. А Таня переглядає музичні канали. Вони мене дратують, вдома я не можу слухати музику, особливо пісні. Тому завжди прошу її піти в іншу кімнату, зачинити двері і слухати тихесенько. Я можу слухати гарні оркестри, улюблених вокалістів. А кліпи дивитись не люблю. Нічого з цим не можу вдіяти.


- Чи є передачі, які переглядаєте разом із дружиною?


- Немає. У нас цілковите різноголосся.


- Який з останніх побачених вами фільмів схвилював вас найбільше?


- Принаймні не "Менти" і подібні до них. Не можу дивитися й фільми моєї молодості. Не люблю спогади про комуністів і їхні часи - ні в газетах, ні в кіно.


- До яких часів хотіли б дожити, що побачити і почути по телевізору?


- Хотів би, щоб мої діти підросли і ми разом ввімкнули українські телевізійні новини, а диктор сказав: "У нашій країні все гаразд". А далі хай кожен дивиться те, що йому подобається.

 

Михайло МАСЛІЙ

 
 
Разработка сайта: FloMaster studio