Главная  |  Новости  |  Интервью, TV, пресса  
   

Пенсійний Кур'єр №6 14 червня 2003 р. СЦЕНА З ЖИТТЯ

"Я ОДИН З НАЙДОРОЖЧИХ МУЗИКАНТІВ У СВІТІ"

Вмираючи, мама сказала:
- Май на увазі, тепер ти відповідаєш за свою сестру Єву та її сина.
- А мене на кого ти залишаєш? - запитав я.
- Тебе я залишаю на Бога.

Я народився через два з половиною місяці після війни. Жили дуже бідно, мама сама "піднімала" нас із сестрою: батько повернувся з фронту інвалідом. Пам'ятаю, у зимову ожеледь (я був зовсім маленький, років з шість) ніс відро з золою і посипав перед батьком дорогу, коли він ішов на милицях до трамвая, щоб їхати на роботу...

Батьки вільно володіли п'ятьма мовами, були інтелігентними, освіченими людьми. Мій батько обожнював музику, у нас була дуже музична родина. Перший акордеон у Чернівцях (і на Буковині взагалі) з'явився в мого дядька. І перший саксофон - теж! Музиці я вчився вдома: дядько, професійний музикант, купив для мене перший маленький акордеон, а батько поступово за нього розраховувався.

...Сьогодні в мене є два найкращих у світі акордеони, обидва було подаровано. Один - Президентом України Леонідом Кучмою і його дружиною, інструмент було замовлено в найкращих майстрів Італії. На акордеоні напис: "Янові Табачнику від Леоніда і Людмили Кучми". Другий - подарували друзі.

Був ще і третій унікальний акордеон, але він, на жаль, не зберігся. Його мені подарували в зоні - ув'язнені зліпили зі... снігу двометровий акордеон. Почалася відлига, снігу було замало. Зеки згрібали сніг з дахів, з ґанку, з-під кущів. Два тижні чекали на мій приїзд, по черзі вартували біля акордеона вночі, поливаючи водою, щоб не розтав...

Мені було сімнадцять, коли з Астраханською філармонією поїхав в турне по Поволжю. Була зима, морози - скажені, а ми їздили від міста до міста на вантажівці. Надворі -1963 рік, голод, хліб з кукурудзи, і в магазинах немає нічого, крім цього хліба, тюльки і горілки... На ногах переніс пневмонію. А додому повернувся з відкритою формою туберкульозу, з легеневою кровотечею і трьома кавернами в правій легені. У тубдиспансері провів рік.

Через перенесену хворобу не служив в армії - залишився вільним художником, об'їхав з філармоніями 1/6 частину світу. Астраханська, Калмицька, Орловська, Батумська філармонії, Ленконцерт - мене запрошували до себе багато колективів колишнього Союзу. Мене цінували, тому що входив у програму дуже швидко. У 22 роки я вже не акомпанував, а був солістом, міг вибирати найбільш цікаві умови роботи.

З гастролями об'їздив усю країну. А коли "бахнув" Чорнобиль, поїхав туди відразу ж, а потім дав телеграму в ЦК із запитанням, чому мене не пускають ще раз до Чорнобиля з концертом... Гроші, котрі одержував за виступи, віддавав у Чорнобильський фонд.

До речі, коли я про це розповів чиновнику, який займався організацією поїздок, то він покрутив пальцем біля скроні: "Дурень, краще б ти віддав їх мені..."

Я дуже люблю Україну. Не Союз, а саме Україну. Я тут народився. Дуже люблю рідне місто Чернівці, його архітектуру. Його вулиці завжди нагадують мені театральну декорацію. Зараз приїжджаю туди тільки на цвинтар, у мене нікого в місті не залишилося...

Я ніколи не був дисидентом, хоча всім шістдесятникам притаманна деяка аура волі...Ми були закохані в літературу, у гарні фільми, виховувалися на творах Буніна і Хемінгуея. Це була якась відкрита секта, братерство ідеалістів і однодумців. Обмінювалися книгами, говорили про виставки, сперечалися про музику - Юрій Рибчинський, Юрій Поклад, Броніслав Тутельман, багато інших відомих нині людей...

Шістдесятники завжди намагалися одягатися модно (до речі, ця звичка залишилася дотепер). Пияцтво вважалося гарним тоном. Влаштувати гулянку на всю ніч - особливим шиком. А ще ми обожнювали капусники, розіграші...

Але ці часи минули... Коли Микита Михалков приїхав до Америки і зустрівся з Фелліні, вони пішли разом у кінотеатр - подивитися фільм, який зняв маестро. У залі було всього кілька людей. Михалков запитав: "А де ж Ваш глядач?" "Мій глядач уже вмер", - відповів Фелліні. Так, у кожного покоління все повинно бути своє. Але обов'язково - якісне і гідне.

Тепер ідеалістів зустрінеш рідко. Взагалі, головне слово сучасності - "бізнес". Це прикриття багатьох людських пороків. Бізнес є чесний і безчесний, і кожен сам вибирає свою життєву позицію. Тому для мене завжди існував непорушний принцип: легше сто осіб вигнати з ансамблю, ніж одну виховати. Дорослих людей я не збираюся перевиховувати - даремні зусилля. Завжди виганяв тих, хто погано працював чи дестабілізував життя колективу. Я завжди був суворим керівником, але водночас мене любили мої начальники, незважаючи на незговірливий характер, тому що добре знав свою справу. Якщо мене хтось "діставав", я ніколи не принижувався. "Ну що ви мені можете зробити? - запитував у таких випадках. - Мою гармошку ніхто не відніме - у себе на балконі буду грати стільки, скільки захочу!" Я можу служити, але не прислужувати. Зараз служу Президенту - я вдячний йому, що ми живемо в спокійній країні, де немає міжнаціональної ворожнечі і на вулицях не гримлять вибухи... Хоча людське страждання можна зустріти скрізь. Боляче бачити дітей-сиріт. Я організовував тури по дитячих будинках. Зустрічав тринадцятилітніх дітей, яких уже декілька разів ґвалтували. Маленького хлопчика батьки-алкоголіки залишили самого в квартирі, він за кілька тижнів з'їв усі кімнатні рослини... Діти, на очах у яких пацюки зжерли п'яницю-матір! Я виходив після концерту і плакав.

Зараз я щасливий тим, що можу допомагати сестрі й племіннику, як заповідала мені мама. Вони емігрували в Ізраїль, а я вперше зміг приїхати туди лише 12 років тому з концертами. Знайшов їх у пустелі, в таборі для репатріантів. 45 градусів у тіні...Сльози навернулися на очі. За ті гастролі я заробив небагато, але усе залишив їм.

Зараз ситуація змінилася. Сам вирішую, їхати на гастролі чи ні. Тричі об'їздив Штати вздовж і впоперек, Європу... Не приховую, що сьогодні Ян Табачник - один з найдорожчих музикантів у світі, але при цьому чесно сплачую податки (тому вони виявляються найвищими в шоу-бізнесі!). Переконаний, що не можна брехати: я завжди був чесною людиною, і мені немає чого соромитися в моєму житті. Адже найдорожче, що є в мене, - ім'я. Піднімаю трубку, телефоную друзям і говорю: допоможіть. Я знаю, що вони допоможуть, так само, як і я їм. Тому що це справжні друзі. Мій найкращий друг -дружина Тетяна (На знімку). Вона відважна жінка і дуже сильна. Я хочу, щоб моя родина завжди пишалася мною... Тому що діти - найважливіше для мене. Це моє майбутнє.

Спогади Яна Табачника записала Людмила ВОЛОК

 
 
Разработка сайта: FloMaster studio