Главная  |  Новости  |  Интервью, TV, пресса  
   

"Україна молода", субота, 2 листопада 2002 року. КУЛЬТУРА



Я дружу не з посадами, а з особистостями

 

Ян Табачник справляє враження людини, яка всього досягла у цьому житті, а зараз з іронічно-розуміючою посмішкою спостерігає за тим, що відбувається навколо. Чоловік молодої дружини, батько своїх дітей... Що чорне, а що біле - для себе він уже давно визначив, давно відшліфував свої поміркованість та принциповість і надійно розташувався на вершині музичного й соціального олімпу. Зараз Ян Петрович готується до чергового ювілею - авторській програмі Табачника "Честь маю запросити" виповнюється десять років, з нагоди чого в концертному залі "Росія" в Москві відбудуться урочистості, на які обіцяли прибути Президент Росії Володимир Путін та його український колега Леонід Кучма. Але формула "Жити в своє задоволення", як з'ясувалося, не спрацьовує навіть щодо великого акордеоніста, якими б винятковими не виглядали його досягнення на тлі інших...



- Яне Петровичу, якщо дивитися на вас та вашу затребувану творчість, то можна стверджувати, що музикантам сьогодні живеться дуже навіть непогано...

 

- Це питання дуже злободенне. А стосовно музикантів воно навіть зле. Сьогодні ні для кого не секрет, що музикантам живеться дуже і дуже важко. Зарплати наших оркестрів не витримують ніякої критики, всі наші оркестри - симфонічні, естрадні, - ледь-ледь зводять кінці з кінцями. І коли музиканти виходять на заробітки в підземні переходи - то вже ж не від хорошого життя. Труд музиканта майже не затребуваний. Якщо раніше музиканти грали в ресторанах, хоча за радянської влади це вважалося принизливо, то це був нормальний приробіток, при тому, що й стабільна зарплата була також. Музиканти моєї групи "Новий день" тоді за концерт могли отримати суму, еквівалентну місячному окладу інженера. Сьогодні музиканти не можуть собі дозволити жити в своє задоволення. Винятки - одиниці, один відсоток. Я не хочу сказати, що я отримую мало. До того ж глава нашої податкової адміністрації Микола Азаров нещодавно озвучив і на телебаченні, і в пресі, що найбільші податки серед артистів сплачує Ян Табачник. Серед інструменталістів я вважаюся одним з найбільш високооплачуваних не лише в нашій країні, а й у світі. Хоча не можу сказати, що роботи у мене багато, ні. Я артист, який має гідність і працює тоді, коли потрібно.


- Сьогодні ви себе комфортніше почуваєте, стоячи з акордеоном на сцені, чи в офісі, в розкішному та зручному кріслі?


- Звичайно ж, з акордеоном на сцені. Чому? Я звик до цього стану. Але грати мені все важче і важче. Це важка робота. До того ж, амплуа, в якому я працюю, - вийти і стати на сцені, грати стоячи. Це не так просто. От в усіх тих баяністів, акордеоністів, як і зараз щось там десь виконують, заберіть стільчики і нехай вони пограють стоячи. Я подивлюся, якими вони виглядатимуть через десять хвилин. Навіть при тому репертуарі музичної школи, який вони виконують. Я вже не кажу про репертуар, при якому потрібно викластися, імпровізувати, при якому потрібна робота мізків, серця, рук, м'язів ніг, спини. Це дуже важко. Це стан душі, який потрібно вміти викликати в собі. Існує труд повії, яка вивчила, що потрібно робити, й існує щире кохання жінки. Але жінка, яка кохає і яку кохають, отримує те, чого ніколи жодна повія не отримає. У повії є такса, у коханої жінки такси немає.


- Напевне, вам часто закидають в надмірній експлуатації проекту "Честь маю запросити", тоді як з вашим вмінням та вашим авторитетом можна було б реалізовувати значно більше різних творчих ідей і не обмежуватися тільки цим?


- Ви мене не можете звинуватити в тому, що "Честь маю запросити" - це чистої води кон'юнктура. Ви також не можете стверджувати, що десять років Ян Табачник займається тільки цим проектом. Згадайте мій благодійний тур зонами країни. Згадайте мою роботу з Людмилою Миколаївною Кучмою, у якої я є заступником. Чи мій тур на підтримку "Жінок за майбутнє", до речі, я й зараз вважаю, що наша справа була і залишається правою. Якщо в минулому столітті знайшлися люди, що одягнули жінок в шкірянки і дали маузери в руки, то чому б нам сьогодні не подбати про те, щоб жінки пахли французькими духами, були привабливими і впевненими у собі? Такщо звинувачувати мене в одному проекті несправедливо. До того ж, у цих акціях я брав участь не лише як артист, а й як продюсер. Вони, власне, мною були й придумані. А "Честь маю запросити" - це, крім усього, ще й щорічний підсумок того, що було мною зроблено. Моя програма консолідує суспільство. І до мене в гості приходять люди, яких мені справді приємно бачити, яких я справді маю честь запросити. Причому чин чи посада гостя для мене значення не мають. Для мене не існує колишніх і теперішніх друзів Я дружу не з посадами, я дружу з особистостями. І на "Честь маю запросити" потрапляють, насамперед, особистості. Звичайно ж, у першу чергу я б хотів, щоб це були мої друзі. Чому я маю запрошувати на свою програму ворогів? Хоча кожен рік бажаючих маса і маса ображених... Ну я ж не ображаюся, чому мене там десь немає? Я навіть щасливий, що мене там кудись не запрошують і не потрібно відмовляти. І всі вже тепер знають, що я ходжу тільки туди, де мені цікаво, а не щоб потусуватися чи засвітитися. Я можу захоплюватися чи не захоплюватися, поважати чи ні. Цим я і керуюся завжди.


- Повертаючись до "Жінок...", чим ви керувалися, приєднуючись до них? І чи виправдовуєте ви особисто активізацію, часто нещиру, артистичних мас у передвиборчий період?


- На жаль, музиканти в нашій країні живуть від презентації до презентації, від виборів до виборів. Казати про якусь комерційну діяльність артистів - то її немає взагалі. Всі артисти живуть за рахунок спонсора. Ті квитки, які продаються, це лише допоміжна стаття, і не більше. Спонсори, реклама на телебаченні, вихваляння, але про касу говорити нічого. Спонсори - це, звичайно, добре для артистів, для продюсерів, мистецтво ж не може бути постійно збитковим. Хоча справжнє мистецтво в усьому світі дотувалося завжди. Винятки, що не потребують дотації, - це ті мюзикли, що йдуть на Бродвеї по кілька десятиліть. Нам до подібного ще дуже й дуже далеко. Так не має бути. Справжній артист повинен приїжджати і робити свої аншлаги без спонсорів. Я пару років тому, коли готувався до концерту в "Україні", сказав, що жодного спонсора запрошувати не буду. Якщо на моєму концерті буде напівпорожній зал - значить, потрібно йти з естради. І я думаю, що сьогодні свій тисяч ний зал зберу у будь-якій області і зможу відпрацювати свій концерт без спонсора. А коли мені захочеться назбирати більше грошей - тоді я, звичайно, назбираю більше спонсорів.


- Але у своїй програмі ви дякуєте друзям...


- Але це ж не означає, що вони спонсори. Спонсор, крім усього, хоче, щоб ти йому потім постійно відпрацьовував його послуги. А я у цьому плані надзвичайно складна людина. Я не холуй і нікому відпрацьовувати нічого не збираюся. Мою програму "Честь маю запросити" спонсорують, насамперед, люди честі і мої друзі. Тобто це, можна сказати, наша складчина, коли ми запрошуємо всіх до нас у гості. А спонсори навіть самі приходять і кажуть, давайте ми вам допоможемо... Але ж я знаю, що потім вони прийдуть і скажуть зовсім інше: підіть виступіть там-то й там. І що я йому скажу? Тому в спонсорах я не маю потреби. І слава Богу.


- Ви дуже цікаво виклали свою позицію стосовно спонсорів, але й майстерно уникнули питання про "Жінок...".


- Я б не хотів політизувати нашу розмову. Але пропозиції від політичних партій та блоків артистам надходили і надходитимуть. Тому що є люди, яким народ вірить. Я не хочу переходити на особистості, мені це не потрібно. Але я все в своєму житті робив чесно, і хотілося б, щоб мені вірили. Щодо тих депутатів-мажоритарників, яких Табачник підтримував. Коли до мене хтось підійде і скаже: "Ви ж обіцяли, що цей депутат буде вірно служити своїм виборцям, а він навіть до нас не з'являється", то я знаю, що я підійду до цього депутата, скажу все, що про нього думаю, привезу його до виборців і примушу відповісти. Лише за гроші я нікого не підтримую. Я підтримую або своїх близьких друзів, або людей, з якими ми робимо спільну справу. Випадкових зв'язків у мене не було, немає і, я сподіваюся, не буде.


-А молодих музикантів, потенційних конкурентів, ви підтримуєте?


- Молоді музиканти до мене звертаються часто, і багатьом я допомагаю. Якщо я бачу, що це справді перспективний музикант, - я обов'язково йому допоможу. З'явилася навіть категорія молодих артистів, які збираються зі мною змагатися. Але ж музика - це не спорт, і тут змагатися неможливо. М'язи можна в спортзалі накачати, але ж мізки і серце не накачаєш. Іноді доходить до смішного. Є такий самозванець Ігор Завадський, який назвав себе чомусь лауреатом одного відомого фестивалю. Так коли йому з цього конкурсу подзвонили і сказали, щоб він більше не обманював народ, викреслив це лауреатство зі своїх афіш і дав спростування в газети, то він відповів, що не може цього зробити. Бо тоді, мовляв, у нього можуть забрати баян, який йому подарували, і квартиру. Все побудоване на брехні. По-перше, сама назва - кнопочний акордеон. Що це за маразм, це ж звичайний баян! З таким же успіхом я можу сказати, що я граю на клавішному баяні. Це однаково смішно. Граєш на баяні - грай. Граєш репертуар студентів навіть не консерваторії, а музучилища - грай, але не бреши. Проте ця брехня прогресує, потім на основі цих липових звань подаються документи на заслуженого артиста, хоча ти і не заслужений, і не артист. Це сьогодні дискредитує нашу культуру. Тим більше що класичне мистецтво - це насамперед індивідуальність. А приписувати собі високі титули взагалі злочинно. Уявіть собі, що солдат сам себе нагородив, одягнув орден Бойової слави і став у стрій. Та йому б там я не знаю що зробили. Хоча я прекрасно усвідомлюю, що й у найостаннішого маразматика можуть бути свої фанати. Не лише в музиці, а й у політиці, наприклад.


- Вам, людині досить категоричній, самокритика властива?

 

- Самокритика моя полягає в тому, що я ніколи не погоджувався з тими, хто називав мене найкращим інструменталістом. Ніколи я не дозволяв так про себе говорити. Я добротний, хороший музикант, з великим досвідом. Я працював з прекрасними артистами, з класними оркестрами. Моє мистецтво затребуване, я маю пропозиції з Америки, Канади, Австралії, Німеччини, Австрії, Фінлядії, Ізраїлю... Усе інше - мої одинадцять компакт-дисків. Беріть і слухайте. А ще є таке віконце, на якому написано "Каса". Всього чотири літери. Є каса - ти артист, немає каси - ти прохач. Ось і все. І закінчимо розмову. Я нікому нічого не доводжу. Я втомився. Нехай грають молоді. Я своїх молодих товаришів посилаю на роботу замість себе. Я їх намагаюся підштовхнути, показую їх у своїх програмах. Вони правдиві, вони талановиті. Вони вдячні мені, а я вдячний їм за те, що вони пропагують цей інструмент, що вони грають. Нехай залишиться акордеон у третьому тисячолітті. Адже скільки музичних інструментів не дійшло до наших днів. А звучатиме акордеон - і моє ім'я згадають. Займатися ж критикою чи самокритикою - мені це вже не потрібно. І в те, що я найкраще граю, я також не вірю. Але те, що двадцять років тому був блискучим акордеоністом, у це я вірю.


- Якось дивно чути це від вас, слова про те, що першим ви себе не вважаєте, звучать не дуже щиро.


- Ви знаєте, як геніально сказав Ієгуді Менухін, коли він приїхав у Радянський Союз на гастролі. Журналіст запитує: "Як ви ставитеся до Давида Ойстраха?" "Це геніальний скрипаль, - каже Мєнухін. - Він мій великий друг, я слухаю його з захопленням. Він може справедливо вважатися другим скрипалем світу". "А як ви ставитеся до Когана?" "Коган геніальний скрипаль, його можна вважати третім скрипалем світу". "А хто ж перший?" - запитує журналіст. "Перших так багато", - відповів музикант. Я можу сказати те ж саме. Ви знаєте, існує таке поняття - гамбурзький рахунок. На початку минулого століття було багато цирків, і в кожному цирку виступали борці. Виходили на арену зі стрічками, з орденами, оголошували їх приблизно так: "Чемпіон двох Америк, чемпіон Старого Світу, чемпіон усіх континентів..." Називали титули, які насправді були дутими. І раз на рік у Гамбурзі збиралися всі ці борці, де за закритими дверима боролися між собою. Вони знали, хто дійсно чемпіон, а хто ні. Так от, гамбурзький рахунок був, є і буде. Ми всі знаємо, хто чого вартий. І ніхто з нас із цього приводу ще ні разу не заїкнувся, ми знаємо, що це може дуже дорого обійтися.

Розмовляла Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА.

 
 
Разработка сайта: FloMaster studio